Этническая история турок (Етнічна історія турок)

Список використаної літератури ………………………………….40 – 41 стор.

Додатки Вступ Для кожного народу і держави його історія є єдиною з фундаментальних основ національної ідеології. У останнє десятиліття великий інтерес викликають різні проблеми етнічної історії народів – їх походження, склад, первинний ареал розселення і інше. Саме в світлі цього, бажаючи прикрасити певні моменти власної історії, довести перевагу свого «племені» над іншими, обґрунтувати приналежність тих або інших земель, почалося масове «листування» історії, що призвело до фальсифікацій історичних фактів або їх тенденційної інтерпретації. Необхідність в створенні реальної історичної картини важливо не тільки для торжества істини в науці, але і для правильної державної ідеології. Ні замовчування якихось фактів в історії народу і країни, ні розвалення етапів власного історичного розвитку не сприяють вибору рівного напряму, як політичного курсу, так і системи освіти і культури. На тлі історичної панорами, яку хотілося б показати в даній роботі, можна буде побачити хитрість і відносність багатьох понять, активно використаних в політиці і сторичних домагань, як, наприклад, застосування терміну « автохтовність» того або іншого народу або визначення його «історичних меж». Будь-яка сучасна держава, як і народи, його складові, в своєму розвитку пройшли періоди занепаду і розквіту. У складанні сучасних націй брали участь різні етноси. Межі держав мінялися. Одні держави зникали, інші з являлися. Відповідно переписувалась історія, мінялося відношення істориків, які писали історію свого народу. Ця робота в основному пошук і інтерпретація історичних джерел, археологічних відкриттів та інше. Тут розглядається вирішення проблеми визначення території розселення етносів, зокрема, тюркоязичних, в світлі їх міграцій і етносоціального розвитку, зокрема процесу асиміляції. В даний час гостро дискутується питання ареалу мешкання тюркських племен в давнину. Інша проблема – питання «якості» впливу тюркських кочівників на сусідні народи на тлі історії взаємин міських і кочових культур також є одним із спонукальних мотивів написання даної роботи. Істотна кількість народів від Середземного моря до Тихого океану говорить на тюркській мові. Саме усіх носіїв цієї мови, а вірніше за групу мов, нерозривно пов'язаний з етносоціальними процесами, зокрема з процесом асиміляції, за довгий історичний період.

Визначити закономірність процесу асиміляції можна тільки на широкій історичній панорамі. Тому дане дослідження представляє короткий огляд історії міграції тюрків – кочівників, розвитку їх суспільства і державних утворень за історичний час.

Визнання цього питання має в першу чергу визначити ареал мешкання тюрків і методологію дослідження процесу етногенезу. Хвиля розповсюдження тюркської мови стала можливою при розквіті першого Тюркського каганату ( VI – VII ст. н. е.). Після її розвалу багато етапні міграції тюркоязичних кочівників, особливо після ХІ ст., дозволили цій мові розповсюдитись від Малої Азії до Китаю. Проти такої концепції є немало заперечень. Хотілося б на початку торкнутися двох тез опозиції. Перший – деякі дослідники затверджують, цілком справедливо, що тюркоязичні етноси у глибокій старовині мешкали в широкому ареалі Середньої і Центральної Азії. Другий – масову асиміляцію інших народів тюркоязичними етносами ряд учених пояснюють привабливістю цієї мови, демократичністю турок і стійкістю їх верховної об’єднувальної влади. [1] Одним із найважливіших моментів у визначенні меж ареалу мешкання тюркоязичних етносів в давнину є питання про відповідність певної археологічної культури етносу. Ідентифікація етносів по орнаментах глечиків, так само помилкова, неначебто в сучасну епоху ми узялися визначати своєрідність культури етносу по хмарочосах або по одноразовому пластиковому посуду.

Можливо, цей метод вірний для найраніших періодів історії людства, але пізніше, під час активної дифузії культур і матеріальних навиків, не вірно ототожнювати етнос з виробництвом певного типа горщиків. [2] Навіть релігійні вірування і пов’язані з ними похоронні обряди не можуть дати ясну і чітку картину приналежності до якого-небудь етносу.

Починаючи з періоду енеоліту не можна чітко прослідкувати і ідентифікувати мову, антропологічний тип і археологічну культуру. [3] Вивчення історії кочових племен постійно вимагає визначення методології дослідження ґенезу державності, культури і господарства кочівників. Нам залишили сіль в спадок від радянської історичної школи марксистське ділення історії на періоди рабовласницької, феодальної і капіталістичної соціально-економічних формацій не застосовано до етапів розвитку кочового суспільства. Ми схиляємось до теорії «великої феодальної формації», що охоплює період з V – IV тис. до н.е. до ХІХ століття. [4] Характерною межею феодалізму є натуральне господарство, як в землеробстві, так і в скотарстві. При цьому існування рабства або його відсутність говорить лише про форми експлуатації. Наявні відомості про існування рабства у номадів свідчить про обмеженість цього інституту, яке носило патріархальний характер.

Говорили про жорстоку експлуатацію співвітчизників з боку заможного класу теж не доводиться, оскільки багатство в кочовому суспільстві було відносним поняттям. В цілому, у кочівників не було якого-небудь монопольного феодального права на худобу і на землю. [5] Процеси етнічної взаємодії можна підрозділити на три типи: консолідації, асиміляції і інтеграції. [6] Консолідація відбувається звичайно в середовищі споріднених етносів. Інтеграції супроводить поява певної культурної спільноти при збереженні основних етнічних рис у існуючих різних по своїх мовно-культурних параметрах основних етнічних одиниць в результаті взаємодії. Всі ці процеси в різні історичні періоди протікали неоднаково. На прикладі розвитку номадизму можна підтвердити важливу роль географічних чинників на розвиток етносоціальних співтовариств. Ще одне філософсько-історичне питання про роль особи в історії знаходить позитивне підтвердження на тлі появи і розпаду об єднань кочівників, тоді, як в «осілих» цивілізаціях цей висновок взагалі заперечний. «Історія держав тюркських кочівників показує, що виникали вони у наслідок посилення одного з племен, на чолі якого стояли хоробрі, розумні і щасливі в своїх підприємствах родоначальники, що встигали підкорювати своєму впливу роди свого племені і підкорити решту племен», - писав російський дослідник Н. А. Арістов. [7] Роль вождів в кочовому суспільстві іноді була вирішальною в створенні держав і консолідації племен. «Коли в степу з являвся талановитий організатор, він збирав навколо себе натовп сильних і зраджених людей, щоб підпорядкувати з їх допомогою свій рід, і, нарешті, племінний союз». При успішному збігу обставин, таким чином, створювалася крупна держава. Розділ І Тюркські держави і етногенез (від тюрків до турків). В Азії у VI – VII столітті тюрки створили державу, якій дали своє і мя – Тюркський каганат. Каган, хакан або хан – так називалися у тюрків верховний правитель, «цар». Каганат розкинувся на великі території – від Хуанхе до Каспії, від Тибету до Приуралля. Тюрки внесли велике удосконалення в техніку верхової їзди: винайшли жорстке сідло і стремена. Екіпіровка коня «під верх», які ми знаємо і тепер, була закінчена. Це був новий етап в розвитку транспорту і військової справи.

Модернізувалася і зброя: тюрки широко застосовували складно-складений лук, винайдений ще в хунські часи, крива шабля-шашка замінила прямий важкий меч. Інше важливе досягнення стародавніх тюрків сприяло підвищенню мобільності номадів: у середині І тисячоліття н.е. вони створили розбірну (гратчасту) юрту. [8] Тюркські племена вели обширну мінову торгівлю з Китаєм. Не дивлячись на сильну майнову і соціальну диференціацію, суспільство тюрків мало родоплемінну структуру: сім ї об’єднувалися в роди і племена (ок, огуд), а ті в племінний союзи (ель). На чолі еля стояв хан (каган). Історична доля Тюркського каганата: в VII столітті він розділився на західний (або середньоазіатський), східний і центральноазіатський.

Перший Тюркський каганат проіснував до 740 р., другий – до 745 р.

Взагалі в раннє середньовіччя, після великого переселення народів, багато колишніх племінних об єднань розпадаються, а з їх колишніх складових елементів утворюються зародки майбутніх народностей. В цей час відбуваються не тільки великі етнічні зміни, але і революційні соціальні зрушення.

Феодалізм, нова соціально-економічна формація, відтісняє колишні родоплемінні відносини у «варварських» народів і завдає нищівного удару по рабовласницькому суспільству в державах стародавньої цивілізації. У VII столітті основним ареалом азіатських тюрків стала обширна область в Середній Азії, що одержала в іранських мовах назву «Туркестан» (Тюркський стан, Країна тюрків). Проте вже в VIII столітті велику частину Туркестану завоювали араби, що створили нову гігантську державу середньовіччя – Арабський халіфат.

Середньоазіатські турки визнали владу халіфата, стали його союзниками, серед них почала розповсюджуватись релігія завойовників – іслам. Але середньоазіатські турки не довго терпіли панування арабів. Вже в IX столітті вони створюють свою державу на чолі з ханом Огузом, вождем огузських племен. Огузи витісняють з Середньої Азії своїх суперників – печенігів, інше тюркське плем’я. Але огузська племінна конфедерація не створила міцного і стабільного об єднання і розвалилася під ударами східних кочівників. Проте, певні політичні і культурні інститути, що склалися в період племінної конфедерації, послужили надалі базою для складання крупних і сильних держав. Однією з таких держав була держава Сельджуків. До складу складання цієї держави огузи в історичних хроніках все частіше стали називатися «туркменами». Таку зміну назви деякі дослідники пояснюють ухвалення ісламу. Саме мусульманська релігія сприяла досить істотним змінам в етносоціальній структурі тюркських кочівників. При цьому, зміни були як позитивного, так і негативного характеру.

Впливу релігії на етногенез зверталося мало уваги, особливо, ісламу, [9] а ще один з найважливіших чинників дії на етнографічну і культурну зовнішність етносу.

Звичайно, треба відзначити і історичну специфіку мусульманської віри – ² Головна перевага ісламу полягала, звичайно, в культурній першості мусульманського світу, однаково у області матеріальної і духовної культури того часу ² . [10] Сельджуки були вихідцями з огузського племені киник.

Прийнявши іслам, сельджуки вели війну зі своїми одноплемінниками під релігійним прапором. Після певних успіхів і зміцнення власного положення серед своїх одноплемінників, сельджуки зіткнулися з гезневідами. У 1040 році в сипких пісках Південної Туркменії у невеликій фортеці Данданакан відбулася вирішальна битва між армією гезновитського султана Еміра Маруда і сельджутською кіннотою під буттям на чолі Тугрул-бека, Чагри-бека і Мусибайгу.

Перемога дісталась кочівникам. У Сельджутській державі частково збереглося родоплемінне ділення. Так, огузська конфедерація, що складалася з 24 племен, ділилась на старші племена (праве крило) – «бузук» і молодші (ліве крило) – «учук». У Сельджутській державі таке ділення збереглося, що визначало заняття посад – бузуки користувалися більшим привілеєм.

Перший правитель сельджуків Тогрул-бек значно розширив володіння. У 1042 році був захоплений Гурган і Табарістан, 1043 рік – Рей, 1062 рік – Фарс, Шираз. Але головною метою Тогрул-бека було захоплення Багдада.

Столиця халіфата фактично знаходилась в руках іранської династії Будов, відомої своєю орієнтацією шиїта. Цим і скористалися сельджуки, почавши ідеологічну пропаганду проти «нечистих мусульман». У 1055 році Тогру-бек оволодів Багдадом. У кінці XI століття сельджуки захопили величезні простори Ірану, Іраку, Закавказзя і Малої Азії. Верховний султан дарував землі своїм підданим – огузській військовій аристократії, і на цих територіях поступово утворилися різні султанати. У державі сельджуків незабаром виявилися з гострою силою суперечності, неминучі при переході кочового способу життя до осілої. Частина огузських племен стала засуджувати одноплемінників за різні заняття, невластиві кочовому воїну. Сите життя в оточенні слуг, посеред прекрасних садів Туркестану була для нових феодалів набагато привабливіше за минуле життя в степу.

Частина зіткнень мала місця на релігійному ґрунті – султани запекло билися проти огузків-язичників, прагнули добитися від них ухвалення ісламу. Друге – палацові інтриги, що виникли на ґрунті боротьби за престол, групували різні племена за різними партіями, що ще більше підсилювало розкол.

Взагалі, падіння держави сельджуків було зумовлено саме тим чинником, що кочівники завжди «розкладалися» в міських умовах при першій зустрічі з «елементами солодкого життя». З цього ж періоду почали складатися держави і на їх основі тюркські етноси, що перейшли від кочового життя до осілого. На просторі, завойованими сельджуками, утворилася система султанатів, куди стікалися маси тюркських кочівників.

Особливо притока тюркських кочівників посилилась в період монгольського нашестя. Разом з огузами у середньоазіатські султанати мігрували кипчаки, карлуки і інші. Тюркиризація ж Малої Азії, де надалі утворилася найбільш могутня тюркська держава, почалося частково ще в досельджутську епоху, при Аббасидах, коли на охорону меж з Візантією притягувалися тюрки: карлеки, кипчаки, печеніги, огузи та інші. Але першою крупною і досить сильною тюркською державою став Сельджутський султанат. При зміцненні політичної влади соціально-етнічні процеси почали розвиватися на основі постійно діючих суспільних інститутів.

Сельджутська держава Малої Азії стала притулком для багатьох біженців з Середньої Азії. Віротерпимість султанів привертала в межі держави і християн. Тут йшла активна дифузія культур і релігій.

Мусульмани-огузи прийняли багато релігійних звичаїв християн і багато місцевих християнських святинь стали об’єктом поклоніння також і мусульман. В цілому, це була держава, де рівні можливості мали всі, незалежно від релігії, етносу і походження. Сеїди, шейхи, сплямувались сюди, одержували землі, що щедро роздаються султаном.

Останні заохочували будівництво, розвиток культури і літератури. [11] Також багато мігрували учених, богословів, поетів.

Привабливість правління тюрок сприяла тому, що багато місцевих жителів, стали активно брати участь в творенні тюркської держави, приймали іслам і ставали з часом частиною тюркського етносу. Навіть широкого ухвалення вірменами ісламу спричинило за собою звинуваченні їх в зраді з боку християн. [12] Саме привабливість тюркського правління і ухвалення у зв’язку з цим багатьма християнами ісламу зіграло вирішальну роль в зміцнення етносу і запобігло асиміляції тюрок в місцевому середовищі. ² У Малій Азії був перекинутий міст між мусульманством і християнством ² . [13] Велика кількість християн цілими селами переходили в іслам і саме завдяки привабливості «тюркського ісламу». Одними з перших стали зливатися з тюрками кочівники – курди, близькі їм по образу життя і сповідавши одну віру – іслам.

Частина цих курдів тюркиризувалися. Але і вони спричинили великий вплив на тюрків у їх культурі і звичаях. Тюрки, наприклад, запозичили у курдів легке кочове житло – «чорну палатку» (кара-чадир). Вона найкраще підходить до клімату Анатолії, де немає ніяких холодних зим, як в Середній і Центральній Азії. Покриття «чорної палатки» ткется з чорної козячої шерсті. Тканина натягується на шести, вбиті в землю, у вигляді двосхилого тенту, котрий добре пропускає повітря, але під час дощу, коли він промокав він повітря не пропускав. У тюрків став розповсюджуватися звичай одружуватися на іноплемінницях і це зіграло велику роль в етногенезі. В гареми сельджуків поступали гречанки, вірменки, грузинки. При османцях цей вибір став ще ширший – від арабок і африканок до слов янок з Балкан, полячок, венгерок, українок і черкесок.

Особливо славилися красою в Терції черкески. Їх доставляли з Кавказу по Чорному морю на судах, перевозили по суходолу караванами верблюдів.

Султанші частіше всього не були турчанками. Ось, як наприклад, Орхан, Мурад І, Баязид І були одружені на візантійських принцесах. Однією із дружин Абдул Меджида була вірменка.

Дружина Сулеймана Велеколепного, полонена українка з Подолії, властелюбива красуня з таємним скіфським ім ям Роксолана.

Звичай одружуватись на іноплемінницях і чужоземках був характерний не тільки для султанів, але і для багатьох імущих і знатних людей.

Султани прощали шлюби між мусульманами і християнками. І при цьому дружини зберігали право сповідати християнство.

Схильність тюрків, сельджуків і османців до шлюбів з іноплемінницями витікала з родоплемінних звичаїв. В суспільстві, де ці звичаї зберігаються, схоже регулювання шлюбних відносин закономірно.

Етнографи називають його ендогамією – «внутрібрачієм», т. є. правилом заключати шлюби всередині певної етнічної спільності, наприклад, всередині плем’я. Проте ендогамія завжди якась однобічна: її закони стосуються тільки жіночої половини плем’я. Своїх дівчат «на сторону», чоловікам чужих племен, не віддають, але «зі сторони», з інших племен, можна брати дружин безперешкодно. Шлюби своїх чоловіків з іноплемінницями навіть поощеряются.

Здавна у міжплемінних війнах захоплені жінки були самою цінною добичею, вони ставали не тільки рабинями-наложницями, але і повноправними дружинами.

Ендогамія вела до тюркоризації дітей від змішаних шлюбів, особливо чоловічого потомства. По мові і культурі вони ставали турками. Але зовнішність таких турків зберігала і материнські риси, що відобразилось згодом на різновиді антропологічних типів турецького народу, складених іншими факторами змішання з представниками багатьох і багатьох народів.

Антропологи обачно відносять турок до середземноморсько-балканської групи південних європеоїдів. Для неї характерні м які, злегка в’юнкі чорне або каштанове волосся, смуглявий колір шкіри, широко відкриті, мигдалеподібні, частіше всього чорні або карі очі, сильно виступаючий вузький ніс, трохи потовщені губи, слабкий розвиток скул. На сході Анатолії серед турок поширений так званий вірменоїдний тип, якому властиві густі зрощені брови, рясна борода і вуса, орлиний ніс, масивний череп і невисокий зріст. Серед турок зустрічаються і блакитноокі блондини, північноєвропейської зовнішності, і смугляві «пекучі» брюнети, схожі на африканців. Таким чином, зовнішність турок відобразила, немов дзеркало, всі особливості їх походження. Турки – (самоназва) тюрк. До складу турків входять субетнічні групи скотарів-кочівників і напівкочівники.

Говорять на турецькій мові тюркської групи алтайської сім ї. Діалекти: анатолійська група (з південно-західними, центральними, східними, північно-східними, чорноморськими, південно-східними, кастамонуйськими, Караванськими діалектами) і румелійська.

Переважна більшість турків – мусульманє-сунніти.

Турецька народність склалась до середини XVI століття з двох основних етнічних компонентів: тюркських кочових племен скотарств, головним чином огузських і туркменських, мігруючих в Малу Азію зі сходу в період сельджутських і монгольських завойовників XI – XII століть, і місцевого малоазійського населення: греків, вірмен, лазів, курдів і інших.

Частина тюрків проникла до Малої Азії з Балкан (узи, печеніги). Формування турецької нації завершилося до початку XX століття, до часу розпаду Османської імперії, і утворення Турецької Республіки. [14] Розділ ІІ Духовна культура Релігія Переважна більшість населення Туреччини (99 %) сповідують іслам переважно у формі суннізма ханіфітського толку. Серед турок деяких районів Східної Анатолії, а також серед курдів і частини арабів поширений шафіїдський толк суннізма. Шиїти складають приблизно 16 % населення Туреччини. В основному це послідовники двох сект: аліїлахі (курди в Дерсимських горах і на півночі Харпутської рівнини, а також частина юрюків і туркменів) і нусайріти (араби по межі з Сирією). [15] Серед курдів деяких районів Південно - Східної Туреччини зустрічаються також йєзіди. У країні існує ряд релігійних орденів, найбільш відомі з яких мевлевійя, накшбандія, тиджанійя і бекташи. З християн представлені православні (головним чином греки, а також болгари і частина арабів), вірмено-григоріянє, халдо-католики і інші. Іслам в Туреччині Іслам оформився у Хіджазі в VII столітті у західній області Аравійського півострова. Він виник через ряд об’єктивних історичних причин.

Розкладання родоплемінного ладу арабів, криза в торгівлі, викликана несприятливим міжнародним станом, і багато інших причин підсилили визрілі у середині арабів тенденції до централізації. Інтереси суспільства вимагали міцного і тривалого об єднання країн, стабілізації її політичного і соціального стану. Для цих цілей був необхідний прапор. У ту пору у арабів були поширені різні вірування, існувало многобожжя.

Тенденції до централізації викликали прагнення і до створення єдиних родових і племінних культур. Віра політично найбільш могутніх племен стала обов’язковою для підлеглих їм менш могутніх племен. У Аравії до початку VII століття найбільшої могутності досягло плем’я курей в Мецці. Відповідно, з піднесенням курейшитів зросло і значення храму Краба, що знаходилося в Мецці. Поступово племінний курейшитський бог, якого називали ² Ілах ² , став витісняти богів інших племен. Надалі, як ² Аллах ² , він увійшов до ісламу як єдиний бог. Піднесення Аллаха серед інших племінних богів відбулося ще і завдяки діяльності Мухаммеда, вихідця з роду Бану-Хашим племені курейшитів.

Одержавши, за переказами, близько 609 року божественне одкровення, він виступив з проповіддю у Мецці. У 662 році разом з однодумцями був вимушений переселитися (хиджра) до Медини. Але вже в 630 – 631 роках мусульмани під буттям на чолі Мухаммеда підпорядкували Мекку і значну частину Аравії, створили таким чином теократичну державу. В процесі формування іслам, що випробував значний вплив монотоїстської релігії, що вже склалися: іудаїзму, зороастризму і християнства – розпався на декілька течій і декілька десятків сект. Проте виникнення основних двох напрямів ісламу – сунізму і шиїзму – пов’язано перш за все з політичними перипетіями. [16] Суть конфлікту в тому, що шиїти не визнають сунітських халіфів, вважаючи законними наступниками Мухаммеда лише імаму з роду Алідів, засновником якого став халіф Алі – двоюрідний брат Мухаммеда. В Туреччині подовляюча більшість мусульман складають суніти.

Основоположні принципи ісламських догматів і культу в сунізмі, шиїзмі і чисельних сектах майже не піддалися змінам. Відмінності торкнулися другорядних положень, виразили в догматизм і культову практику. Окрім загальномусульманських, у шиїтів є свої свята (наприклад, день, коли Мухам мед визнав Алі своїм наступником), свої місця паломництва. Сунніти разом з Кораном почали Сунну (священний переказ, що складається з хадисон), на якій ґрунтується релігійне і політичне життя.

Основні принципи ісламу Основний догмат ісламу – єдинобожність – виражений простою формою сповідання віри (шехадет): ² Немає іншого божества, окрім Аллаха, і Мухам мед – його пророк ² . [17] Саме слово ² іслам ² означає ² покірність ² (Аллаху і долі, їм визначеної), а ² мусульманин ² (арабське ² муслим ² ) - ² покірний ² . На цій підставі деякі мусульманські богослови В Туреччині навіть засуджують життя і майна від нещасних випадків, ² бо неможна обдурити визначення ² . Назва ² Коран ² походить від арабського кореня ² кар а ² (читати або вимовляти речитативом, декламирувати). Коран написаний арабською мовою VII століття і досить незрозумілий навіть більшості арабів, не кажучи вже про турків. Коран написаний особливим віршованим розміром, без рим. Коран, збірка проповідей і повчань Мухаммеда, - священна книга мусульман, ² Біблія ісламу ² . Він вважається ² словом Аллаха ² , переданий пророку на арабській мові через архангела Джейрана. Коран і доповнюючи його Сунна складають в ісламі основу віровчення, права, етики і моралі. У Корані викладені і правила культу.

Обрядовій стороні мусульманство надає першорядне значення: п’ятикратний намаз, пост і хадж входять до числа основних принципів, ² п яти стовпів ² ісламу. До них зараховують також головний догмат – віру в єдиний Аллах і добродійну милостиню - ² зекят ² . У ісламі багато розпоряджень – заборона на зображення людей і тварин, на вживання алкогольних напоїв, заборона на азартні ігри. Проте в даний час ці заборони часто не дотримуються.

Строго дотримуються тепер тільки два розпорядження – заборона на вживання в їжу свинини і обряд обрізання. Турки здійснюють обрізання хлопчику у віці 7 – 12 років.

Звичайно це роблять у серпні або початку вересня. Обрізанню передує стрижка голови, перевірка знань основних молитов.

Хлопчика наряджають в красивий костюм із стрічкою через плече, на якій написаний арабський вислів ² машаллах ² - ² Так зберігає Бог! ² , садять на коня або верблюда і везуть урочисто до сюнетчи-фахівцю, що здійснює процедуру обрізання. Обрізання – велике сімейне свято.

Батьки і гості дарують винуватцю торжества, подарунки. У турок і у турецьких курдів в обряді обрізання обов’язково бере участь восприємник, дорослий чоловік, схожий з хрещеним батьком у християн. Він називається ² кирве ² . Його обов’язок опікати до повноліття молодого мусульманина, наставляти на шлях істинний.

Напередодні обрізання хлопчику вселяють: ти вже чоловік, сильний і хоробрий, повинен бути мужнім, не боятися болю.

Надовго запам’ятовується і святковість обряду. [18] Великий емоційний ефект мають обрядові богослужіння, що здійснюються по п’ятницях і святах в Мечетях, де грає роль не тільки психічний настрій мас, але і архітектура храму, і незрозуміла, а тому таємнича мова Корану. Намаз Мусульманин повинен регулярно, п’ять разів на добу здійснювати молитву – намаз: удосвіта, опівночі, в другій половині дня, після заходу сонця і на початку ночі. До молитви закликає спів муедзина.

Вийшовши на балкончик Мінарету, муетзин читає співучо арабські вірші емана – заклику до молитви: ² Аллах великий! І сповістив про це Магомет.

Вставайте на молитву, поспішайте ж до порятунку. Намаз корисно за сон ² . Вірші повторюються кілька разів і закінчуються словами: ² Немає іншого Бога, окрім Аллаха ² . У Туреччині нові Мечеті все частіше будуються з Мінаретами без внутрішньої дробини, по якій муедзин підіймається на поясний балкончик, щоб проспівати свій заклик.

Прогрес бере своє, і муедзина замінює магнітофон із записом ізана. У минулі часи будівництво драбинки усередині Мінарету вважалося особливим мистецтвом. У XVI столітті турецький архітектор Синан побудував в стамбульській Мечеті Суменманійє Мінарет з двома внутрішніми дробинами, та так, що муедзини, підіймаючись по ним, кожен на свій балкончик, ніколи не зустрічалися один з одним. Перед Намазом обов’язкове обмивання. У дворі великої Мечеті коштує шадирван – шатрова споруда, до якої підведена вода. Іслам ратує за чистоту. ² Чистота – половина віри ² , - ці слова приписують Мухам меду.

Обмивання необхідне не тільки після фізичного забруднення. Воно потрібно і після дотику до гяура - ² невірному ² , після перебування в країні невірних. Намаз наказує здійснювати на особливому молитовному килимку.

Носити з собою такий килимок обтяжливо, і біля Мечетей в турецьких містах можна бачити хлопчиків, що продають великі листи обгортувального паперу - ² килими одноразового користування ² . В даний час, особливо в великих містах, мало хто звертає увагу на заклики до молитви. Ритм міст вніс свої корективи в розпорядок намазу. Число їх звичайно скорочують до двох – ранкового і вечірнього. [19] Хадж Раніше вважалося, що кожний повнолітній мусульманин, якщо він здоровий і забезпечений матеріально, зобов’язаний зробити хадж – паломництво до Мекки. Хадж здійснюють під час дванадцятого місяця мусульманського календаря – зильхідже. У Туреччині виділяють гроші для здійснення паломництва.

Рамазан Мусульманин повинен раз на рік постити.

Мусульманський піст своєрідний: цілий день не можна ні їсти, ні пити, ні палити. Потрібно утриматись від всього, що може принести задоволення. У темний час доби піст уривається: знову можна їсти, пити, палити, поки не розвидниться. Сам піст по-турецькі називається оруч, від согдійського ² руч ² (день), але іноді його називають Рамазаном (Рамазан). По закінченню денної стриманості оповіщають ввечері по радіо і телебаченню.

Останні дні Рамазану призначені генеральному прибиранню в житлових будинках, установах, громадських будівлях.

Починається підготовка до триденного свята разговенья, яким закінчується місячний піст. Всі дні релігійного свята визнані державою неробочими.

Характерна мета свята – обмін подарунками, покупка обновок і поїдання всіляких солодощів: цукерок, зацукрованих фруктів, солодких пиріжків, пекземона (виноградний сік, виварений до густати меду). Свято розговенья зветься по-турецькі ² шекер-байран ² (цукровий, тобто солодке свято). У ці дні йде обмін поздоровленнями і візитами.

Домашня прислуга, ліфтери, офіціанти рано вранці поздоровляють своїх господарів, підлеглі наносять візити своїм начальникам і обов’язково дарують подарунки. У останній день свята відвідують сім ями кладовища, покладають вінки і роздають милостиню жебракам. А через два місяці і десять днів після початку Рамазану наступає головне свято мусульман – курбан-байрам (свято жертвоприношення). Він триває чотири дня. Всі ці дні також неробочі. Напередодні курбан-байрама міста заповнюють стада овець. Роги їх покриті позолотою і обвиті стрічками, шкури розмальовані фарбами. Їх продають в спеціально відведених місцях. Під час куй ран-байрама по всій країні забивають близько на півмільйона тварин. У перший день свята блищать гостро заточені ножі. Частину м яса належить роздати біднякам або влаштувати рясне пригощання для сусідів і знайомих. Розділ ІІІ Матеріальна культура. 1.1 Поселення і житло У Туреччині повсюдно переважають невеликі, малонаселені села. За винятком Західної Анатолії, де населення густіше і села розташовані близько одне від одного, у всій решті районів країни, особливо в степовій і гористій місцевості, селища розкидані в значному віддаленні. Це викликано історичними, економічними і фізико-географічними причинами.

Рятуючись від свавілля султанів і феодалів, турецькі селяни у минулому селились у важкодоступних місцях.

Зусилля зовнішньо торгівельних відносин з європейськими державами спричинило за собою зростання населення в портових районах, а після споруди доріг – і поблизу них. У турецьких селах звичайно є мечеть, кав’ярня (кахвехане), заїжджий двір (канакхане) або кімната для тих хто приїжджає (масафір одаси), рідше лавка і ще рідше школа. У багатьох селах є спеціальне водоймище, звідки населення бере воду (чеше). Вода проведена сюди по глиняних трубах з якого-небудь природного джерела. Водне джерело вважається священним: тут забороняється поїти худобу, умиватися. На кам’яних плитах, якими викладене водоймище, часто висічені ім я улаштовувача і вислови з Корану.

Найчастіше, проте, населення користується водою безпосередньо з найближчих річок, струмків, джерел.

Колодязі нерідко забруднені, а влітку в степових районах висихають. У деяких безводних районах Центральної і Східної Анатолії жителі зберігають воду у великих глиняних судинах, наполовину укопаних в землю. [20] Зовнішній вигляд селищ, їх планування і характер житла залежить від особливостей району (мал.1 «а»). Села Центральної Анатолії звичайно розташовуються у води. Річка і рельєф прилеглої до неї місцевості визначають зовнішній вигляд села.

Наприклад, удома одного з сіл і районі Анкари розташовані терасами на лівому, піднесеному берегу річки. Дахи будинків нижнього ряду знаходяться на рівні полови будинків наступного ряду. Дома тиснуть один на одного; все село здалека виглядає, як безладне нагромадження жител. На правому, низовинному берегу річки розташовані городи, млини, а за ними – поля. Деякі крупніші села розбиті на квартали, населені спорідненими групами. У багатьох селах будинок виходить на вулицю глухою стіною, вікна обернені в двір, який відгороджений від зовнішнього світу високою огорожею. Вхід в будинок обов’язково через двір. У степових і без лісових районах села, як правило, позбавлені зелені і мають смутний вигляд. Сільські житла будуються з різних матеріалів. У лісових районах, як, наприклад, на побережжі Північної Анатолії, переважають дерев яні будинки. У ряді районів зустрічаються дома, що мають дерев яний каркас, заповнений доступним матеріалом – глиною, каменем, рідше – цеглиною. У деяких районах (Конья, Кайзері) будинки складені із нетесаних каменів. Дахи кам’яних і цеглових будинків мають звичайно похилу форму і криті черепицею. У Центральній Анатолії, де немає лісу, переважають низькі, близько двох метрів висотою, будинки з саманової цеглини, з плоским дощатим дахом, покритим очеретом, соломою, кукурудзяними стеблами і землею, перемішаною з каменем. Такий дах доводиться час від часу утрамбовувати, інакше його розмиває дощем. У Туреччині зустрічаються місцевості, де сільське населення використовує під житло печери. Зовнішній і внутрішній вигляд сільських будинків цілком залежить від добробуту їх власників.

Заможних селян в Туреччині небагато, тому переважають будинки такого типа, який описав Махмуд Макал: ² Коли я говорю сільський будинок, не подумайте, що в ньому є дерев яна підлога, кімнати, кухня, комірка, ванна і убиральня і все, що вважається в хорошому міському будинку. Сільський будинок побудований з глини і складається з однієї закопченої кімнати, в якій люди живуть, готують їжу і сплять. Такі майже всі наші будинки. У маленькій кімнаті живе ціла сім я. Підлога в кімнаті земляна, уздовж стін – жердини, на яких висять старі тріснуті горщики і закопчені миски. У нашому будинку два вікна, причому одне з них є діркою посередині стелі, якраз над тандиром, покритий зверху на даху старим горщиком або глеком. Що ж до звичайного вікна в стіні, то в кожному будинку є тільки по одному вікну, розміром не більше журнального листа.

Селяни не знають , що для вікон застосовуються стекла. Вікна відкриті і влітку і взимку. У холодні дні вікно в стелі закривають каменем, а в стіні – дошкою або ганчір ям. Отвір в стелі має ще інше, важливіше значення: воно служить димарем, замінюючи собою трубу ² . [21] Стіни багатьох селянських будинків обліплені коржиками кізяку.

Посеред кімнати в підлозі вирите вогнище – тандит, в метр завглибшки. Для тяги під стіною будинку викопаний отвір, сполучений з тандиром. Після топки отвір закривають ганчіркою. У тандирі готують обід, печуть коржики, зберігають в горщиках їжу, приготовану вдень на вечерю.

Навколо тандита гріється вся сім я; навколо нього звичайно розташовуються на ніч на матрацах, ногами до тандиту. У спроможних будинках спеціально для приготування їжі є друге вогнище. У таких будинках тандит служить лише для випічки хліба. У багатьох місцевостях з теплим кліматом, засобом опалювання є жаровня – мангал, який використовують і для приготування їжі. Мангал є таким, що стоїть на трьох ніжках, має мідну чашу сферичної форми з широким горизонтальним рантом і двома ручками для перенесення. У нього вставляється циліндрова на мідна або глиняна чаша для вугілля, забезпечена двома ручками.

Мангал має кришку сферичної форми, але з плоским верхом, на який ставлять посуд, і поряд отвір, що становлять геометричний орнамент.

Мангал буває також чотирикутної і подовженої форми (мал..2 «1»). Мангал найчастіше ставиться посередині кімнатина металевому листі. Вугіллю дають прогоріти поза кімнатою і потім вносять чашу, ставлять в мангал і накривають кришкою, яка уповільнює горіння, але, завдяки отворам, не заглушає його. При приготуванні їжі кришку знімають. Посуд ставлять не на вугілля, а на невеликий таган (мал..2 «2»). Вогонь роздувають особливими віялами. У холодну погоду для збереження тепла над жаровнею встановлюють дерев яний каркас, що покривається ковдрами. Члени сім ї розташовуються навколо на лавках, подушках і покриваються ковдрами до поясу.

Навколо нього часто гріються і в день. Все пристосування разом з дерев яним каркасом в Стамбулі називається тандит. У старовинних багатих будинках кімнати опалюються камінами. Внутрішнє убрання селянських будинків знаходиться в повній відповідності з їх зовнішнім виглядом. Ліжок, столів, стільців основна маса селян не знає. Проте обов’язкову приналежність будь-якого селянського будинку залишає прикрашена дерев яна лава нареченої (гелин іскемлесі). Їдять, сидячи на підлозі, сидять і сплять на матрацах або підстилках, які зберігаються в стінній ніші, замінюючи шафу.

Матраци, ковдри, подушки – головне багатство сім ї, особливо бідної. Іноді підлога житлової частини кімнати дещо підведена, щоб відокремити її від вогнища. Поряд з вогнищем висить полиця з набором кухонного начиння, що складається з декількох горщиків, мисок і деревяних ложок. У ході глиняні горщики і миски. Нерідко горщики роблять самі селяни. У багатьох будинках є верстат. У дворах зазвичай ставлять хлів і навіс для соломи, часто під одним дахом з житловою кімнатою.

Комори у вигляді окремої споруди є тільки у не багатьох заможних селян. Більшість селян зберігають зерно у ямах, виритих перед будинком. У деяких селах стіни цих «комор» обмазують вапном. Зерно, що зберігається в ямах, часто псується від вологи. У деяких районах, переважно в Західній Анатолії, у заможного селянського населення зустрічаються двоповерхові дерев яні будинки (мал.1 «б»). На першому поверсі звичайно розташовані хлів, сіни, комора. На другому, куди ведуть зовнішні сходи, прибудовані збоку будинку, розміщені житлові кімнати, кухня і сіни – язлик, відкриті із зовнішньої сторони. Щоб діти не потрапили на вулицю, язлик перегороджують однією-двома щаблинами. У будинках заможних селян є дві або три кімнати, з них одна – «вітальня», інша – для жінок. Спеціальна кімната-ніша з деревяною підлогою і строком для води служить ритуальних обмивань. У таких будинках можна зустріти килими і меблі – стінні шафи, ліжка, столи, дивани, стільці, іноді прикрашені різьбленням, лави покриті шкурами ангорських кіз або килимами. Для приготування їжі в містах і серед заможних верств сільського населення поширений мідний лужний посуд. Оригінальні штамповані орнаментовані миски і блюда кругової і овальної форми з високими куполоподібними і колоподібними кришками (мал..2 «6;7»). Для варки їжі служать також мідні казани і сковороди.

Поширений фаянсовий і скляний посуд «мал..3). Під час трапези сімя сідає на невеликий матрац або рогожі, перед якими на деревяну підставку, замінюючи стіл, ставлять піднос або миску з їжею. У спроможних сімях підставку накривають скатертиною. Їдять ложками з одного посуду. Кочові скотарські племена живуть в палатках. Напівосілі влітку живуть в палатках, а взимку в будинках, нагадуючи формою палатку, але зроблених з каменя, самана або тросніка, обмазаного глиною. Юрюкі мають палатки двох типів: карачадир і калачик. Її виготовляють з чорної козячої шерсті. Зовнішній вигляд нагадує чотирьохстінний будинок. Зимою вхід в палатку відкривається на схід, назустріч сонцю, влітку на захід.

Посередині палатки розташоване вогнище. У племінної знаті для жінок ставиться особа палатка.

Калачик – палатка у формі тунелю. Кожне плем’я встановлює палатки по-своєму: одні в напрямку вітру з півночі на південь, інші – з сходу на захід. Для освітлення більшість селян використовують лучину. 1.2 Одяг Традиційний одяг зберігається переважно в селах. Чим ближче до міста, чим більше спілкується сільське населення з міським, тим більше традиційний одяг витісняється. Чоловічий одяг в селах полягає з штанів, сорочки, жилета, куртки, поясу і головного убору. Штани, жилет і куртку шиють з тканин темних тонів, як правило, власного виготовлення. Штани (дон, або шаль вар) широкі в тазу, звужуються до щиколоткі і стягуються на поясі шнурком (очкур); зустрічаються і короткі штани, до гомілки.

Сорочку (гєльмєк) носять заправленою в штани; шиють її з домотканого полотна.

Короткий (до поясниці) жилет (йєлєк) надягається поверх сорочки.

Куртка (хірка) також коротка, до поясниці і облягає корпус.

Куртку носять поверх жилета або сорочки. Зимові куртки, як і жилети, простьобані на ваті. Неодмінну частину чоловічого туалету складає пояс. Він досягає в довжину 3 – 4 метри і дуже широкий. За поясом турки тримають різні дрібні речі – тютюн, сірники або трут, гроші і інше. За минулих часів за пояс затикалася зброя – пістолет, ножі, кинджали. Пояс роблять з яс карих тканин, частіше всього червоного кольору. У гірських районах носять шерстяні плащі ( єнтарі). Турки круглий рік носять прикрашені орнаментом шерстяні носки домашньої в’язки.

Взуттям служать черевики, напівчеревики або туфлі без каблуків. Але понад усе поширене дерев яне взуття або постоли з сиром ятої шкіри (чарик). У вживанні ще знаходяться м які черевики (ляпчік), поверх які іноді надягають грубі черевики (кундура), замінюючи голоши. Чоловіки, що живуть близь міст, із спроможних сімей носять грубе і дешеве міське взуття, а хто бідніше – голоши, виготовлені з червоних автомобільних покришок. Деякі заможніші селяни купують фабричні голоши.

Святковий чоловічий одяг по крою не відрізняється від буденного.

Святкові куртки іноді прикрашені на спині, грудях, уздовж рукавів шнурками або тасьмою. Точно також прикрашаються іноді галуном уздовж шва, від кишені вниз короткі брюки. Як головний убір, після заборони в 1925 році носіння фесок і тюрбанів (тюрбани дозволено носити тільки духовим особам), найбільше поширена в селі кепка (каскєт). Користуються також башликами (мал..4). Жіночий одяг складається з широких шароварів, надітої поверх них довгої сорочки, іноді спідниці (фистан) і короткого суконного каптана (чепке), або ж довгого до п’ят, схожого на халат плаття (ентарі). Звичайно в селах, віддалених від міст, весь жіночий верхній наряд обмежується шароварами і сорочкою; навпаки, в селах, що мають зв'язок з містом, плаття все більш витісняє шаровари, особливо в середовищі спроможних селян. Спеціального зимового одягу у більшості селянок немає. Коли стає холодно, жінки надягають декілька сорочок і три-чотири пари шароварів, а голову щільно закутують хусткою, поверх якої накидають покривало. На голові селянки носять шаль або хустку (чембер), часто прикрашену монетами, намистами або іншими дрібничками.

Поширене колись покривало (фередже), що закривало всю фігуру і особу, за винятком очей, зараз носять небагато, звичайно старі туркені. Селянки і раніше носили його не часто, оскільки на нього йшла велика кількість тканини і воно заважало працювати. Не вживається покривало на обличчя (пече). Проте і зараз багато молодих жінок старанно прикривають лоб і шию хусткою (мал.5). Жіноче взуття в селах відрізняється від міського простою формою і грубістю матеріалу, з якого вона зроблена. Найбільше поширені туфлі або черевики на цвяхах з грубої чорної шкіри.

Заможні селянки часто носять сап’янове взуття, яке стоїть в три-чотири рази дорожче за звичайну, або ж – поблизу міст – міське взуття. Як і чоловіки, селянки носять шерстяні панчохи власної в’язки, прикрашені орнаментом, але, поки дозволяє погода, більшість селянок взагалі ходять босоніж.

Святковий жіночий одяг відрізняється більшою барвистістю. У селянській сім ї докладають великі зусилля, щоб забезпечити дівчат доданим і весільним подарунком. Весільне плаття шиють з матеріалу яскравих кольорів. У спроможних сім ях його роблять з червоного оксамиту (останнім часом часто з шовку), обробляють мішурою або тонким білим дротом.

Поверх плаття надягають жакет з червоного або зеленого оксамиту. Крім того, для нареченої шиють декілька янтарі. Весільний наряд дорогий і навіть в спроможних сім ях він переходить два-три рази від одного покоління до іншого.

Повсякденний одяг переважної більшості селян далекій від описаних зразків національного одягу. Навіть спроможний селянин не має всіх її елементів.

Селянин, споживаючий три пари панчіх в рік, вважається багатою людиною.

Узагальню вальну картину стану одягу основної маси селян дав Махмуд Макал, книга якого багата подробицями побуту сучасного турецького селянина. Він пише: ² У нас одяг справляють насилу, один раз в п’ять-десять років, причому зроблена вона з матеріалу найнижчої якості, непридатної навіть для теплої погоди. Піджаки тут рідко хто носить – тільки жилет і брюки; деякі люди похилого віку пристосовують старі солдатські куртки, які вони перефарбовують і носять поверх старих штанів (щонайменше десятирічної давності) і сорочки, а іноді і просто поверх нижньої білизни. У більшості на ногах дерев яні черевики. Навіть грубе шкіряне взуття мають лише небагато. Влітку чоловіки носять саморобне взуття з овечих шкур, а взимку більшість чоловіків ходять в дерев яних черевиках. Рідко у кого є шкарпетки. Що ж до жінок, то вони зовсім не мають верхнього одягу ² . 1.3 Сільське господарство В турецькому сільському господарстві представлені дві основні галузі – землеробство і скотарство. Різноманітність фізико-географічних умов зумовлює в Туреччині три основні типи сільського господарства.

Перший тип – середземноморський – поширений на побережжі Егейського, Мармурового і Середземного морів.

Особливість його полягає в наявності, завдяки м якій і теплій зимі, зимового вегетаційного періоду. У середземноморській зоні вирощуються: пшениця, ячмінь, овес, боби, виляск, тютюн, цитрусові, маслини, інжир, виноград і т.д. Як правило, виляск і тютюн і деякі інші культури вимагають штучного зрошування. У гірських районах цієї зони розвинене також пасовищне скотарство. У пошуках корму стада кочують з одного місця на інше, залежно від пори року і трав яного покриву.

Взимку стада спускаються з гір в долини. На протязі всього року худоба (головним чином кози) знаходиться на підніжному корму.

Другий тип – східно-причорноморський – поширений на північному побережжі Анатолії. Тут, на відміну від першої зони, рослини частину зими покриті снігом. Із злакових культур широко поширена кукурудза, з технічних – тютюн. У причорноморській зоні багато лісів, є цілі ліси ліщинового горіха.

Розширення земельної праці відбувається за рахунок кочування.

Скотарство має другорядне значення. Третій тип – континентальний – поширений в Центральній і Східній Анатолії. Цей тип характерний, перш за все, тим, що в зоні його розповсюдження є скотарство або воно першенствує (Східна Анатолія), або має дуже велике значення (Центральна Анатолія). У континентальній зоні опадів не буває по п’ять-шість місяців в році. Поголов я худоби складається з овець або кіз.

Особливу цінність має ангорська коза, шерсть якої відрізняється високою якістю.

Худоба велику частину року знаходиться на пасовищах, а взимку – в примітивних умовах (загородах, землянках). На зиму заготовлюється сіно і солома, але їх рідко вистачає до весни. Недолік опадів, безлісся (Центральна Анатолія) погіршили стан ґрунту.

Землеробство всюди потребує штучного зрощування, томі їм займаються по берегах річок, в долинах, у підніжжі гір. [22] Низький агротехнічний рівень турецького землеробства характеризується, перш за все, переважанням примітивних землеробських знарядь праці. Широко поширений дерев яний плуг, сапан або карасапан.

Карасапан, за винятком сошника, зроблений з дерева, звичайно з дуба, рідше – з буку.

Довжина плуга 80 см , сошника 45 см . До дишла прикріплене ярмо.

Карапсан спахує грунт неглибоко, не перевертаючи пласта. Розрізняють легкий і важкий карапсани. У легкий впрягають пару волів або буйволів, у важкий три-чотири пари.

Важкий карапсан має ускладнену конструкцію, застосовується візок для управління (мал..6). Посів, як правило, проводять уручну.

Боронують звичайно після посіву круглою колодою завдовжки 2,5 м , забезпечений зубчиками. До колоди прикріплене дишло завдовжки 4 м . Така борона називається дишли сюргю або сюргю. Уживається також борона тирмик.

Прибирають зернові культури в селянських господарствах косою або серпом, що складається з леза коси, прикріпленого до рукоятки. Для молотьби служать молотильні сани або молотарка девен – таке ж примітивне знаряддя, як і карасапан і сюргю. Це дошка завдовжки 2 м і шириною 60 см , в яку вправлені гострі камені і прикріплене дишло з ярмом. У девен звичайно впрягають одного або двох волів, які кружляють по струму.

Селянин, що управляє молотаркою, стоїть на дошці. Гострі камені вимолочують зерна і ріжуть солому, перетворюючи її в саман, який йде на корм худобі. Провіюють зерно уручну, підкиданням на вітру. Всі ці сільськогосподарські знаряддя праці виготовляються самими селянами, рідше – ремісниками.

Основним робочим скотом є воли, буйволи, осли. Коней в Туреччині мало, і їх використовують частіше для транспортних цілей. Сотні тисяч селян не мають робочої худоби. На території Центральної і Східної Анатолії розведення худоби має головне значення, а в інших областях є важливою підмогою для селян.

Скотарство носить екстенсивний характер. У Туреччині не існує спеціалізованих галузей скотарства – молочної, м ясної, шерстяної. Переважає дрібна рогата худоба – курдючні вівці і кози. Найбільш цінуються ангорські кози із-за їх довгої, тонкої, шовковистої, білосніжної шерсті, яка використовується для виготовлення вищих сортів тканин, шалей і т.д.

Велика рогата худоба низько породна, малоросла і малопродуктивна. У Туреччині панують двопілля і трьохпілля. Парові землі використовуються як пасовища. Грунт далеко не скрізь вдобряється навіть гноєм і золою. Штучні добрива застосовуються в деякій мірі лише в садівництві і на полях, що засівають технічними культурами. У безлісих районах гній дефіцит і йде на паливо. Із-за примітивності знарядь праці і недоліку робочої худоби, грунт обробляється дуже поволі і погано. [23] 1.4 Ремесло Повсюдно в турецьких селах зберігається домашнє ремесло, так як бідність не дозволяє багатьом селянам купити дорогі речі. Найбільшого розповсюдження має ткання.

Значна частина виляску, льону, конопель, шовку, сирцю, шерсті осідає в селах і використовується для виготовлення тканини і одягу: сорочок, платтів, жилетів, курток, шароварів, рукавичок, шалей, шарфів, а також сумок, мішків, попон, хусток, повсті, покривал.

Виготовлення пряжі проводиться на дерев яних веретенах, а тканин – на примітивних ткацьких верстатах. У ткацькій справі зайняті як жінки, так і чоловіки. Нерідко в багатьох турецьких селах можна зустріти чоловіків терпких панчохи.

Ткання для власних потреб селян особливо розвинене у віддалених від міст сільських місцевостях.

Широко поширена в селах обробка шкіри, що йде головним чином на виготовлення простого сільського взуття – чариків (постол), а також збруї, бурдюків, мішків, сумок, ременів. У лісових районах значне місце серед сільських ремесел займає обробка дерева. Крім знарядь праці, виготовляються предмети домашнього ужитку, які іноді покриваються художнім різьбленням. У деяких районах розвинене плетіння корзин. З інших видів домашнього виробництва слід виділити гончарне і обробку каменя. В усіх галузях домашнього виробництва двигуном, як правило, служать власні руки або ноги селян. Іноді ремісники влаштовують примітивні водяні двигуни.

Професійних ремісників в селі мало; звичайно це люди, які переселилися з інших місць і не могли придбати землю.

Особливе місце серед ремесел займає килимове виробництво. Ще знаменитий арабський мандрівник Ібн - Баттута, що відвідав Малу Азію в 30-х роках XIV століття захоплювався килимами з Аксарая і відзначав, що вони славляться по всьому Сходу. Дослідники вважають, що високоякісні шерстяні килими виготовлялися не тільки в місті Ушак (мал.7), але і в Коньє і Сівасі. Наскільки можна судити по зіставленню фрагментів, що зберіглися, ранні зразки Османа мали загальне з сельджутськими – в техніці, колориті і частково в характері узору, переважно геометризованого. Але в Х V столітті у орнаментику поступово стали проникати нові мотиви і зокрема зображення живих істот і фантастичних тварин, як це видно по рідкісних фрагментах, що дійшли до наших днів, наприклад частини килима з схематично переданою сценою боротьби дракона і фенікса (Державні музеї, Берлін). По відтвореннях таких зразків в європейському живописі XV століття вдалося встановити, що їх композиція звичайно складалася з шостиабо восьмикутників, в яких поміщалися фігури тварин. Матеріалом для виготовлення килимів служила козяча або овеча шерсть, що забарвлювалася в декілька кольорів, найчастіше в жовтий, червоний і синій.

Завдяки застосуванню фарб рослинного походження, дуже стійких і міцних, зразки виробів, що збереглися, дотепер вражають яскравим кольором.

Починаючи з XIV століття турецькі килими мабуть у великій кількості експортувалися до Європи.

Досить багато їх можна побачити в європейських церквах і на картинах, які є важливим джерелом інформації про турецькі килими XIV – XVII століття.

Народна традиція килимового виробництва існувала пліч – о – пліч з вишуканим виробництвом в природних і міських майстернях. Аж до справжнього сторіччя в більшості будинків були ткацькі верстати, на яких ткали килими і доріжки, всілякі сумки, а так саме шалі і інші предмети одягу. Нитки для цих домашніх ткацьких верстатів прялися уручну на веретенах або прядках в районі Чорного моря з шерсті місцевих овець і кіз, виляску або льону.

Одержані з різних місцевих анатолійських рослин фарби давали широку палітру кольорів. Найбільш відомий корінь марени, що дає відтінки від цегляно – червоного до оранжевого і навіть рожевого і темно – пурпурного. Корінь марени був прибутковою експортною культурою, оскільки тільки з нього одержували надійну червону фарбу аж до появи синтетичних фарб 1860 – х років. Інші важливі рослинні фарби здобували з індиго (синій колір), шафран (жовтий) і волоський горіх, теж експортної культури (чорний і коричневий). В більшості випадків в окремому домашньому господарстві не вистачало можливостей і майстерності для того, щоб пофарбувати достатню кількість шерсті, тому в кожному кварталі був спеціальний красильник. У деяких сільських районах потреби общин задовольнялися бродячими красильниками. У визначенні місця походження тканого виробу можуть допомогти орнамент, колір, якість шерсті і стиль плетіння.

Перший з цих діагностичних ознак – орнамент – є найменше надійним. Взаємні шлюби, переселення, інструкції торгівців і інші впливи, до яких схильні ткачі, привели до того, що орнамент міняється швидше ніж колір або стиль плетіння. У килимі може бути відображена особиста фантазія ткача. Але може бути і так, що торговець, якому вона продає свої роботи, замовить їй виткати популярний кавказький орнамент. У турецьких сім ях, що переселилися в район Джиханбілі, на північ від Коньі, ткуть килими ідентичні тим, які ткуть їх побратими турки біля Малатьі. Орнаменти турецьких килимів близькі до орнаментів килимів Середньої Азії, Афганістану, Персії і Кавказу.

Наприклад Карські килими надзвичайно схожі на кавказькі, що і не дивно, оскільки місто розташоване на російській межі. Менш з’ясовні орнаменти в Західній Анатолії, в місті Чанаккале і таких його околицях, як Ізине і Коза, які також вражаючи схожі на орнаменти кавказьких килимів.

Навпаки, килими з Меляса є останнім досягненням традицій, висхідної до килимів кочівників, про яких в XIV столітті писав персидський географ Хамдаллах Каз віні. Присутній на килимах з Меляса мотив тюльпана є власне турецьким – ця квітка була найулюбленішою при дворі Османа. Кочівники Тавра ткуть блискучі підлогові килими, а їх осілі родичі в районі Ях ялі з XIV століття ткуть свою власну версію лядикських килимів. Самі по собі лядикські килими, проте, повністю зрадили свій вигляд. Вони стали тонші, з рослинним орнаментом і тепер конкурують з килимами з Хереке. Вні всякого сумніву, багато орнаментів і кольорів спочатку мали певні значення, але тепер вони невідомі ткачі, яка проте привласнює їм значення, пов’язані з своїм повсякденним життям. У кожного з тих, що прийшли в Анатолію тюркських племен була тамга, тобто племінний знак - часто птах або звір, і на ранніх килимах можна побачити тварин або птахів, а дуже стилізовані відгомони цих мотивів можна прослідкувати і в деяких сучасних орнаментах. Іншим звичайним мотивом є орнамент єлібелінде, тобто «руки в боки», який можна побачити на багатьох килимах і який володіє вражаючою схожістю із стародавніми хетськими статуетками богині родючості. У інших орнаментах є щось загальне з китайськими ієрогліфами, з якими тюрки познайомились в той час, коли разом з монголами билися біля Великої китайської стіни. Тепер, звичайно, ніхто вже не зможе розпізнати всі ті впливи, які накопилися за довгі сторіччя змін, і нам залишаються тільки умоглядні висновки. Не дивлячись на те, що продавці на критому ринку, та і будь-якому іншому місці, можуть скласти будь-яку байку, до їх інтерпретацій слід відноситися як до торгової реклами, і ніяк інакше.

Велика частина килимів, що продаються на турецьких базарах, і килимів виконана ткалями по ескізах, виданих торговцями килимами. Вибір цих ескізів визначається тим, що на думку торгівців, найбільше сподобається німцям або італійцям. Одним можливим виключенням з цих непорозумінь є килими, вироблені в східних вілайєтах Хакярі і Ван, які ще 20 років тому не дуже цінувалися і набагато довше уникали безпосереднього впливу ринку, ніж ворсисті килими. В даний час вони цінуються за жвавість і чіткість їх абстрактних орнаментів, а гармонія і блиск їх композицій привели до того, що їх порівнюють з сучасним абстрактним мистецтвом. На жаль, із зростання їх популярності виробництво зросло і супроводжувалося відповідним погіршенням якості. Але це неминуче. 1.5 Їжа У традиційній їжі переважають борошняні (коржики, каші, плови) і молочні (сири, бринза, сушений сир і юшки з нього, напої з кислого молока – айран, йогурт) блюда.

Поширені юшки (чорба) на м ясному бульйоні з крупяною заваркою, супи з молочних продуктів. М ясні блюда – шашлик, кавурма, кебаб – головним чином з баранини. Різноманітні блюда з овочів, гороху, квасолі і різні солодощі. Улюблені напої – чай, кава і шербет. Найбільш поширений у турок пшеничний хліб, а в селах і на побережжі Чорного моря – кукурудзяний.

Пшеничний хліб випікається різними видами.

Поширений екмек (цим словом в турецькій мові позначається хліб взагалі), круглої форми. У селах печуть також коржики – лаваш. З муки, з доданням кислого молока печуть коржики хамуреуз, які змащуються яйцем; з додаванням жиру – листові коржики гезлеме.

Найдорожчий хліб в Туреччині – чурек. Його випікають у вигляді коржиків з тонко просіяної пшеничної муки і змащують жиром і яйцем.

Турецькі національні блюда відрізняються великою різноманітністю. М ясні, борошняні, молочні, овочеві, солодкі та інші страви налічують безліч найменувань.

Баранина, що найбільш вживається, а також м'ясо свійської птиці. З м ясних блюд особливо любимо пиринч пилави, тобто плов з рису із смаженою бараниною, часто приправлений фруктами – сливами, родзинками, а також кавурма, або карма: напівсмажене, полу тушковане у власному соку м ясо, найчастіше баранина; гарніром служить горох або квасоля.

Кавурма – одна з найбільш споживаних страв в спроможних селянських сім ях, які заготовлюють м'ясо восени про запас.

Приготовлене м ясо складають у великі глиняні глеки з вузьким горлом і зберігають в холодному місці. До улюблених м ясних належить шашлик, що має багато місцевих способів приготування, різного роду печеня (кебаб) і пача – страва, приготовлена з баранячих і коров’ячих ніг і приправлена часником, червоним перцем, оцтом або лимоном; воно нагадує холодець, але подається в гарячому вигляді. Міська біднота і селяни районів без скотарства майже не споживають м яса: переважній більшості населення воно недоступно.

Селяни для власних потреб ріжуть лише хвору худобу. Лише раз на рік всі їдять м'ясо – це в свято жертвоприношення, що триває чотири дні. Звичай вимагає, щоб в ці дні багаті пригощали бідних м’ясом. Рибна їжа займає невелике місце в живленні населення; вона в ході переважно на побережжі країни. У Туреччині дуже поширені молочні блюда; разом з овочевими вони складають основне живлення широких мас селянського і міського населення. Найбільш споживані молочні продукти: сир тулум пейнирі (овечий сир типу бринзи, що зберігається в бурдюках), кашар, або кашка вал ( подібність голландського сиру), катик або йогурт (прохолодний напій, приготовлений з кислого молока, розбавлений водою. З йогурту готують джаджик; це блюдо нагадує селянку, у нього додають накришені огірки, сіль іноді прованське масло; у жаркий час кладуть шматок льоду.

Селяни вживають овече, козине, коров’яче, буйволове молоко. Масло і вершки (каймак) доступні лише спроможним селянам.

Овочеві блюда в Туреччині готують з квасолі, гороху, чечевиці. Картоплі їдять мало. Часто готують долму – фаршировані кабачки і помідори, бамя – стручки, іноді з бараниною.

Великою популярністю користується блюдо з характерною назвою імам байілди (імам втратив свідомість); воно готується з різних овочів і рясно приправляється спеціями. У великій кількості споживаються маслини. З числа солодких блюд слід назвати кадайіф – блюдо з тіста і волоських горіхів, просочене цукровим сиропом, баклаву – рід тістечка з тонкого солодкого тіста, перешарованого горіхами або мигдалем.

Улюблені національні ласощі – халва різних видів, рахат – лукум, патока з винограду або тутових ягід, фруктові варива і т.д.

Улюблені напої – кава, яку п ють з цукром (шекерлі кахве) або без цукру (шекерсіз кахве), і шербет – напій з фруктів, приправлений ароматичними рослинами.

Шербет і інші напої п ють з мідних орнаментованих і глиняних келихів, з дещо відігнутим верхнім краєм. Кава подається у фарфорових чашках з підстаканниками на мідному підносі (мал.9). Не дивлячись на релігійну заборону, серед турок відвіку широко поширене вживання спиртних напоїв, особливо місцевої рисової горілки. Як чоловіки, так і жінки багато палять. Нерідко палять вже семирічні діти.

Поширені сигарети.

Селянки палять довгі тонкі трубки.

Широко відомий турецький курильний прилад – кальян або наргіле.

Кальян складається з чашок, куди кладеться тютюн, і судини з водою, до якого приєднана довга гнучка трубка. При курінні дим проходить через воду, очищується, охолоджується і потім вже по трубці потрапляє в рот.

Головну їжу селян складає хліб, але його не вистачає. Хліб найчастіше випікається відразу на 10 – 14 днів; він погано пропечений і насилу переварюється.

Черствий і твердий, як камінь хліб розмочують у воді або айрані. Плов селяни готують з роздробленої пшениці, як кашу, і приправляють його луком і рослинним маслом.

Називається він булгур пилави.

Звичайна їжа селян – юшка чорба, приготовлена з локшини і овочів, і тархана – юшка з галушками, замішаними на кислому молоці. Булгур і терхана – основна їжа селян взимку.

Висновок В даній роботі я дослідила різні проблеми етнічної історії турок – їх походження, склад, первинний ареал розселення, культуру, релігію та інше. Ця робота в основному пошук і інтерпретація історичних джерел, археологічних відкриттів та інше. Тут розглядається вирішення проблеми визначення території розселення етносів, зокрема, тюркоязичних, в світлі їх міграцій і етносоціального розвитку, зокрема процесу асиміляції. Тому дане дослідження представляє короткий огляд історії міграції тюрків – кочівників, розвитку їх суспільства і державних утворень за історичний час. В першу чергу визначити ареал мешкання тюрків і методологію дослідження процесу етногенезу. Я дізналася, що велику роль в кочовому суспільстві відігравали вожді, їхня роль іноді була вирішальною в створенні держав і консолідації племен. «Коли в степу з являвся талановитий організатор, він збирав навколо себе натовп сильних і зраджених людей, щоб підпорядкувати з їх допомогою свій рід, і, нарешті, племінний союз». При успішному збігу обставин, таким чином, створювалася крупна держава. Таким чином в Азії у VI – VII столітті тюрки створили державу, якій дали своє і мя – Тюркський каганат.

Перший каганат - 740 р., другий – 745 р. У VII столітті основним ареалом тюрків стала обширна область в Середній Азії, що одержала назву Туркестан. У VIII столітті велику частину Туркестану завоювали араби. І через це вже в IX столітті турки створили свою державу на чолі з ханом Огузом. Далі склалася крупна і могутня держава Сельджуків.

Привабливість тюркського правління приволікало багато населення на свою сторону. Люди цілими селами приходили на землю Малої Азії, приймали іслам.

Турецька народність склалась до середини XVI століття з двох основних етнічних компонентів: тюркських кочових племен скотарств, головним чином огузських і туркменських, мігруючих в Малу Азію зі сходу в період сельджутських і монгольських завойовників XI – XII століть, і місцевого малоазійського населення: греків, вірмен, лазів, курдів і інших.

Частина тюрків проникла до Малої Азії з Балкан (узи, печеніги). Формування турецької нації завершилося до початку XX століття, до часу розпаду Османської імперії, і утворення Турецької Республіки.

Переважна більшість турків – мусульмани-суніти.

Традиційний одяг зберігається переважно в селах. Чоловічий одяг в селах полягає з штанів, сорочки, жилетки, куртки, поясу і головного убору.

Святковий чоловічий одяг по крою не відрізняється від буденного.

Святкові куртки іноді прикрашені на спині, грудях, уздовж рукавів шнурками або тасьмою. Точно також прикрашаються іноді галуном уздовж шва, від кишені вниз короткі брюки. Жіночий одяг складається з широких шароварів, надітої поверх них довгої сорочки, іноді спідниці (фистан) і короткого суконного каптана (чепке), або ж довгого до п’ят, схожого на халат плаття (ентарі). Святковий жіночий одяг відрізняється більшою барвистістю. У селянській сім ї докладають великі зусилля, щоб забезпечити дівчат доданим і весільним подарунком. Весільне плаття шиють з матеріалу яскравих кольорів. У спроможних сім ях його роблять з червоного оксамиту (останнім часом часто з шовку), обробляють мішурою або тонким білим дротом.

Поверх плаття надягають жакет з червоного або зеленого оксамиту. В турецькому сільському господарстві представлені дві основні галузі – землеробство і скотарство. Найбільш розповсюджений вид ремесла в сільській місцевості ткання і вироблення килимів.

Головну їжу турецьких селян складає хліб.

Улюблені напої – кава, яку пють з цукром (шекерлі кахве) або без цукру (шекерсіз кахве), і шербет – напій з фруктів, приправлений ароматичними рослинами. У Туреччині дуже поширені молочні блюда. Найбільш вживається баранина, а також м ясо свійської птиці. В даній роботі було прослідковано про появу, заселення, розвиток, звичаї, культуру, релігію, ремесло, сільське господарство турок.

Список використаної літератури 1. Новосельцев А.П. Хозарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. М., 1990. 2. Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973. 3. История Европы. Т.1. М., 1998. 4. Кобіщанов Ю.М. Теорія великої феодальної формації. «Питання з історії», №5, 1993. 5. Марков Г.Е. Кочевники Азии.

Структура хозяйства и гражданской организации. М., 1976. 6. Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы: теория, история и современность. М., 1987. 7. Аристов Н.А. Наброски про этнический состав тюркских племён и народностей и сведения про их численность. «Живая старина». Выпуск 3, 4. 1986. 8. Гумелев Л.Н. Древние тюрки. М., 1993. 9. Литвинский Б.А. Этногенез и этническая история Средней Азии и Казахстана в древности и средневековье «Проблемы этногенеза и этническая история Средней Азии и Казахстана». Выпуск 1, Алма-Ата, 1990. 10. Бертольд В.В. 12 лекций по истории турецких народов Средней Азии. Сбор. соч. Т.5. 11. Гордилевский В.А. Государство Сельджуков Средней Азии. Сбор. соч. Т.1. М., 1960. 12. Тихвинский С.Л., Минаев Л.М. Детская энциклопедия.

Издательство «Педагогика». Т.10. М., 1977. 13. Религии мира.

Энциклопедия. Т.6. М., 1996. 14. Ислам.

Проблемы идеологии, права, политики и экономики. Под. Ред. Г.Ф. Ким. М., 1980. 15. Мавлютов Р.Р. Ислам. М., 1974. 16. Ваганов М.В. Ислам и семья. М., 1980. 17. Мчедлов М.П. Религия и современность. М., 1982. 18. Кислякова Н.А. Народы Передней Азии. М., 1957. 19. Масон Н.Э. Типология сельского хозяйства. Алма-Ата, 1989. 20. Жуковский П.М. Земледельческая Турция. М. – Л., 1933. [1] Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. М., 1990. С.69 [2] Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973. С. 91. [3] История Европы. Т. 1. М ., 1988. С. 100-105. [4] Кобіщанов Ю.М. Теорія великої феодальної формації. «Питання з історії», №5, 1993. [5] Марков Г.Е. Кочевники Азии.

Структура хозяйства и гражданской организации. М., 1976. С. 293. [6] Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы: теория, история и современность. М., 1987. С. 82 - 83. [7] Аристов Н.А. Наброски про этнический состав тюркских племён и народностей и сведения про их численность. «Живая старина». Выпуск 3 – 4. 1896. С. 284. [8] Гумелев Л.Н. Древние тюрки. М., 1993. С. 25. [9] Литвинский Б.А. Этногенез и этническая история Средней Азии и Казахстана в древности и средневековье. «Проблема этногенеза и этнической истории Средней Азии и Казахстана» Выпуск 1. Алма-Ата. 1990. С. 23. [10] Бартольд В.В. 12 лекций по истории турецких народов Средней Азии. Сбор. соч. Т. V . С.69. [11] Гордлевский В.А. Государство Сельджуков Средней Азии. Изб. соч. Т.1. М., 1960. [12] Гордлевский В.А. Государство Сельджуков Средней Азии. Изб. соч. Т.1. М., 1960. С.198 – 199. [13] Гордлевский В.А. Государство Сельджуков Средней Азии. Изб. соч. Т.1. М., 1960. С. 210. [14] Тихвинский С.Л., Минаев Л.М. Детская энциклопедия.

Издательство «Педагогика». Т.10. М., 1977. С. 292. [15] Религии мира.

оценка частных домов в Орле
оценка коммерческой недвижимости в Брянске
оценка склада в Смоленске